|
Привіт земляки! Звертається до Вас і надсилає свої художні твори Савчук Ярослав Григорович, 1942 року народження, закінчив Витязівську середню школу в 1959 році, проживав у Витязівці до 1965 року, зараз киянин. Ярослав Савчук Ой заграли музики, замузичили... Оповідання. Присвята музикантам духового оркестру Витязівського БК 1960-1962 років Андрію Балагурі, Максиму Ткаченку, Миколі Ткаченку, Миколі Люльці, Віктору Водоп?янову, Віктору Макаренку, Саші Лобову, Віктору Різуну. Було це в далекому 1961 році. На Кіровоградщині стояв погожий день ранньої осені. Ґрунтовою, добре втрамбованою і аж порепаною від сонця дорогою, що пролягала понад величезним ставком на одній з річечок-витоків річки Мертвовод, із села Витязівка в бік села Кривоносове їхала вантажівка, у відкритому кузові якої знаходилось дев'ятеро чоловіків різного віку. Кожен з них тримав один з духових музичних інструментів. Це колектив духового оркестру Витязівського будинку культури прямував на проводи в армію новобранця з хутора П’ятихатки. Проїхавши ще трохи, автомобіль зупинився на узбіччі дороги навпроти однієї з декількох хутірських хат, які тулилися одна до одної серед густих чагарів вишняку та слив?яника на березі ставка вздовж дороги, виглядаючи на неї із-за дерев своїми білими причілками. Хлопці, не злазячи з машини, ушкварили марш „Привіт музикантів”. Звуки музики лунко понеслись над водами ставка, долетівши до навколишніх сіл. Це означало початок масової гулянки, яка називалась „проводами”.... Почали сходитись і з'їздитись гості, в більшості – рідня та друзі новобранця,- молодого хлопця, перев’язаного через плечі навхрест вишитими рушниками, який, хвилюючись, метушився, бігаючи по подвір’ю від одних гостей до других, не знаючи що йому робити. Молодь, зібравшись кучкою, співала рекрутські пісні, а музиканти їм підігрували... „...Ой, пам’ятаю я той час,, Ти плакала за мною, І на прощання раз у раз Махала хустиною...” Забігали куховарки, накриваючи столи під напнутим на подвір’ї брезентом, а вже через деякий час, коли на столах появились літрові графинчики з бурячихою, господарі запросили гостей до столу... Музикантів також посадили вечеряти в кінці столу, збитого з нетесаних дощок, покритих рудим папером. Дев'ятеро веселих музик всілися з двох його сторін один проти одного. На столі перед хлопцями стояли пару мисок з холодцем, а до нього – слоїк з гірчицею, а ще: вінегрет, смажена риба, тушкована капуста, оселедці та навпіл порізані огірки і помідори. А посеред столу вирізнявся габаритний бутель із самогоном, заткнутий вилущеним огризком кукурудзяного качана. Славко, ще молодий хлопець, який після навчання на курсах при музичному училищі був керівником цього оркестру, налив по чарці горілки старшим за віком колегам. Ті випили... Сидячи біля Андрія Григоровича, зовсім сліпого кремезного чолов’яги літнього віку, який, ніколи не бачачи нот, добряче грав на басі, Славко подав тому масивну ложку та підсунув ближче миску з холодцем. Якраз навпроти Андрія Григоровича вмостився трубач Вітька Макаренко, ще старшокласник і перший шибеник в колективі. Влучивши момент, коли Андрій Григорович набирав з миски холодець, Макаренко хутко зачерпнув повну ложку гірчиці і миттю кинув її у ложку сліпому. Той проковтнув пекельну суміш мовчки, лише дві сльози скотились по впалих щоках. - Придурок ти, Макаренко,- сказав барабанщик Вітя Різун, дебелий хлопчина спортивної статури і врізав Вітькові добрячого запотиличника. Той, не відчуваючи підтримки, знічено промимрив: - А що я зробив?.. Цих звуків було достатньо, щоб важка ложка в могутньому кулачищі Андрія Григоровича, миттєво злетівши в повітря, врізалась в центр лоба Макаренку, який, намагаючись ухилитись від несподіваної помсти, під сміх колег гепнувся з ослона долілиць .. Після бенкету, коли гості почали виходити із-за столу, до справи взялися музики, врізавши веселу українську польку... „Ой заграйте, музики, В мене нові черевики, В мене чорний чемодан, Кому схочу, тому й дам, - приспівувала, витанцьовуючи, тітка Антошка Хлівна, без якої не обходилась ні одна гулянка у Витязівці та навколишніх селах, Ой заграйте, музики, замузичте мені, Нема в мене чоловіка, то позичте мені. Ой заграли музики, замузмчили, Чоловіка не було, то позичили. А позичений музика знає своє діло, Зробив мені усе те, що я так хотіла. Що я так хотіла, що я так бажала, Ой спасибі вам, музики, що я ніч не спала... Після польки музики ушкварили гопака, а коли захекані танцювальники почали покидати, похитуючись, імпровізований танцмайданчик посеред двору, перейшли на повільні танці: вальс, танго, фокстрот, А ще танцювали краков’як, коробочку, карапет, яблучко... Танці чергувались із застіллями і так до опівночі... А вже опівночі остаточно почали розходитись і найбільш стійкі гості. Дехто з чоловіків, перебравши „зеленого змія”, вже відпочивав тут же за столом, чи на оберемках сіна, завбачливо розкиданого господарем у дворі під стіною клуні... Музиканти залишались ночувати тут же в хаті, бо їм вранці необхідно було маршем вирядити новобранця з дому до районного військового комісаріату міста Бобринець та й трохи повеселити публіку, яка, провівши новобранця, продовжить гулянку. Коли складали в комірчину музичний інструмент, Славко замітив, що там уже лежали тенор Миколи Ткаченка та альт Миколи Люльки. Оглянувши у світлі гасового ліхтаря своїх колег і не побачивши двох вказаних, він запитав у інших: „А куди ж цих гультіпак понесло?”. „Та сіли на підводу і поїхали з дівчатами в Кривоносове”, - відповів трубач Сашко Лобов, однокласник Вітька Макаренка. „Придурки”, - буркнув Славко, зваживши, що хлопцям прийдеться тьопати поночі назад пішки два кілометри. Музикантам постелили в хаті на підлозі, Славко ж розмістився тут же на широкій лаві біля вхідних дверей. І якщо інші музиканти невдовзі позасинали, то Славко ще довго крутився на лаві, роздумуючи, чи не сталось якоїсь пригоди з його підопічними, які повіялись в Кривоносове, але поступово і його зморив сон... ...Було близько другої години ночі. Із-за верб над ставком сходив повний місяць. По одній з вулиць села Кривоносове, плентались під лемент собак наші два „герої” – музики, які після невдалих гульок мусили повертатись на хутір до свого колективу. Йти пішки вкрай не хотілось… І тут хлопці побачили в одному з дворів вантажівку. Рішення було прийнято миттєво. А позаяк обидва були водіями, не довго думаючи, залізли у кабіну вантажівки та знаючи, як це робиться без ключів, завели її двигун шпилькою і рвонули з двору... ...Господар обійстя та водій колгоспної вантажівки, яку так нахабно поцупили, прокинувшись від шуму працюючого двигуна автомобіля, вискочив з хати в нічній білизні і босоніж, прихопивши в сінях вила. Він кинувся до машини, що вже рушала, встиг кинути в кузов вила і навіть вчепитися за задній борт, але, не втримавшись за нього, коли автомобіль трусонуло на ямі, з розгону бухнувся в розбовтану гусьми рідку багнюку. Грицько, а так було звали господаря, вибравшись з калюжі, ошелешено стояв посеред двору. По ньому стікала багнюка. З хати вийшла його дружина з ліхтарем. Побачивши це видовище, зойкнула і вигукнула: „Йолопе, чого ж ти стоїш, як пеньок! Хутчій скидай усе з себе, залазь он під ринвою в бочку з водою, одягай якісь лахи та біжи в сільраду до чергового, дзвоніть в Бобринець в міліцію!”... ...Міліцейський „бобик” з водієм та двома міліціонерами приїхав до Кривоносівської сільради на розшуки зниклої вантажівки десь через годину. Вислухавши розповідь „потерпілого”, порадившись, прихопивши з собою Грицька, виїхали в напрямку Витязівки по дорозі, куди зник вкрадений автомобіль і яка пролягала понад хутором П’ятихатки... ...А тим часом наші волоцюги-музики, виїхавши годиною раніше з двору Грицька, маючи в руках транспорт, гайнули у Витязівку до дівчат… …Перевалило на четверту годину ночі, коли їм дійшло, що треба повертатись на хутір. Хлопці знову завели автомобіль і вирушили з Витязівки. Не доїжджаючи за метрів триста до хутора, хлопці замітили в далині колихання світла фар автомобіля, що рухався їм на зустріч. - Щось мені не хочеться зустрічатися з тим автомобілем, зверни-но в посадку,- сказав Ткаченко Люльці, який сидів за кермом. Той звернув на польову дорогу між лісосмугою та ще не викошеним соняхом і зупинився. Хлопці на всяк випадок вийшли з машини і стали так, щоб було видно дорогу. Наразі з неба сяяв повний місяць, тому хлопцям було добре видно, як невдовзі по дорозі прошмигнув міліцейський „бобик”. Вони все зрозуміли… З „бобика” також замітили спочатку світло фар на зустріч, а потім і автомобіль біля лісосмуги. Поки міліціянти розверталися на вузькій дорозі, то біля вантажівки вже нікого не застали. Грицько, зрадівши знайденому автомобілю, висловив думку, що це, судячи по всьому, справа рук когось із хутірських нічліжників з вчорашніх проводів. Не дивлячись на те, що крадене майно було знайдене, міліціонери все-таки вирішили знайти винуватців, а тому, прислухавшись до думки Грицька, під'їхали до вказаної Грицьком хати на хуторі, де увечері відбувались проводи… … Тим часом наші два «герої», покинувши вкрадений автомобіль, бігом між соняхами ринулись також до цієї хати. Вони встигли перебігти дорогу, вискочивши із соняхів навпроти хати, вскочити у двір. Кинулись до вхідних дверей, але вони були зачинені, а в двір уже в'їздив міліцейський «бобик». Хлопці кинулись за хату у вишняк… …Заїхавши в осяяний місячним світлом двір, міліціянти вийшли з машини. Один постукав у двері ще сплячої хати. Двері відчинив господар садиби. Міліціонер, розповівши йому причину своєї появи, запитав: «А хто з гостей у вас ночує?» «Теща та брат з дружиною, а ще дев'ятеро музикантів», - відповів господар. «Я мушу їх порахувати», - сказав служивий. Вони зайшли в темряву хати. Славко проснувся, коли стукали в двері, він чув усю розмову між господарем та міліціонером і відчув, що з його хлопцями щось сталося Міліціонер, вийнявши ліхтарик „жучок”, який видавав світло і звуки журчання від стискання в кулаку, почав рахувати музик, які лежали покотом на радюжках у великій кімнаті. «Жик, жик, жик…», лунало від ліхтарика над кожним. І в цей момент у світлі ліхтарика Славко побачив, як з підлоги різко піднялася біла постать сліпого Андрія Григоровича і, чітко втрапивши у двері, вискочила у двір. Славко кинувся за сліпим і побачив в передсвітанковій імлі та місячному сяйві, як той рачки повз городом до саду. Славко тихо йшов за сліпим. Андрій Григорович доповз до першого дерева, наткнувся на нього і встав на ноги. До нього підійшов Славко. «Що з Вами сталось, Андрію Григоровичу?», - запитав Славко. «Ти знаєш, Славка, мені таке приверзлося у сні, що буцімто моя баба Параня стоїть наді мною, в руках два ножі, вона їх точить «Жик, жик, жик…», хоче мене зарізати. А я давай тікати…». Славко тихо засміявся, зрозумівши причину такого сну. Аж тут Славко більше відчув, ніж побачив, як до них з глибини саду хтось наближається. Це був один з його волоцюг. Вони стояли закриті від міліції причілком хати. На запитання Миколи: «Що робити?» у Славка моментально визріло рішення. «Ідіть до вікон від дороги, вони з двору не видні, а я поведу Андрія Григоровича в хату і попробую їх відчинити та впустити вас в кімнату. Моліться богу, щоб вікна відчинялись.» Славко повів сліпого до хати. Біля вхідних дверей їх зупинив міліціонер. «Ваших двох немає, давай поговоримо, адже ти старший над ними», - звернувся він до Славка. «Дайте завести сліпу людину до хати, хай ще трохи відпочине. Він же роздягнений і босий. Я зараз вийду», - відповів той. Міліціонер нехотя відступив, Славко, тільки-но зайшов у хату, мерщій кинувся до вікна, під яким повинні були стояти хлопці. На їх щастя, вікно вдалося відчинити. Хлопці хутко вскочили до кімнати. Славко кинув пару лахів у куток за стіл, куди й попадали наші «герої», а сам швиденько провів сліпого на його місце і вискочив у двір. Під хатою,біля гасового ліхтаря стояли всі троє служивих та господар обійстя. - То де твої два жевжики? – запитав у Славка старший з міліціонерів. - Не знаю, про яких жевжиків іде мова, а щодо музикантів, то вони всі дев'ятеро після гри полягали спати, - відповів Славко. - Двох не має, ми рахували. Будемо чекати, - сказав міліціонер. - Я з вами не рахував, а тому не впевнений, що це дійсно так, заперечив Славко. - Ти що хочеш сказати, - роз'єрепенився старший, - що всі твої музики в хаті? Ми з господарем рахували і перевірили всі закутки, поки ти із сліпим водився. - Петро, - звернувся він до одного з міліціонерів, - на ліхтарик і пройди з ним, хай сам особисто перерахує своїх духариків. В хаті знову задзижчала «жучка», освічуючи сплячих музикантів. Всі ще, а дехто й уже спали, крім Андрія Григоровича, який так і не заснув після жахливого сну. «Раз, два…, - вголос рахував міліціонер, - о, вже стало вісім!»,- вигукнув здивовано він. « А я дев'ятий.», - сказав Славко... Від крику, в основному, матюками, старшого, коли він узнав, що музики всі на місці, заревла корова в хліві та загавкали собаки. Накричавшись досхочу та зрозумівши безперспективність їхнього подальшого перебування тут, спересердя плюнув на землю, наказав водієві заводити машину… Уже світало, коли міліцейський «бобик» виїздив з двору. А ще через години півтори прийшла полуторка за новобранцем… Прощались… Коли автомобіль з новобранцем та молоддю, що його проводжала, вирушав на Бобринець, оркестр ушкварив «Прощання слов'янки»… Ще трохи погравши для тих, хто залишився, музики, поснідавши, також почали збиратися в дорогу. На них уже чекала вантажівка, якою мали їхати грати на весіллі в село Крива Пустош на границі Миколаївської та Кіровоградської областей. Вже в кузові автомобіля жваво обговорювали події минулої ночі. З реготом слухали розповідь про те, як баба Параня хотіла зарізати діда Андрія. Андрій Григорович вже й сам сміявся над своєю втечею від дружини. Тихо сиділи лише два друга Миколи, до цього часу не вірячи в своє чудернацьке спасіння від міліцейської каталажки. У Витязівці до оркестру приєднався для його підсилення (адже на весіллі потрібно було грати два дні) трубач Петро із сусіднього села Миколобабанка. Це був невисокий чоловік середніх років, досвідчений музикант, який у свій час грав у військовому оркестрі, але за надмірну любов до чарки, отримав звідти копняка… …Мальовниче село Крива Пустош розкинулось на кам'янистому березі річки Мертвовод, а весільна хата городом упиралась у самий берег річки. Прибувши до весільного двору, наші музики дали про себе знати маршем «Привіт музикантів»… З приїздом музик завирувало традиційне, веселе українське весілля, з танцями, піснями, частими переходами – то на розпис до сільради, то до тещі, то до свахи, то ще кудись… І так до самого вечора… Аж після традиційного «бабського козачка» для куховарок, заключної вечері «робочого люду» (куховарок, музик, господарів), десь за північ музики втомлено поплентались ночувати до сіновалу під дахом хліву. Хлів був розділений навпіл. Стеля під його дахом була лише над однією половиною хліву, де й розміщувався сіновал, і обривалася неогородженим суцільним отвором на межі з другою, відкритою від землі до даху, половиною хліву, де внизу біля ясел були прив’язані корова і телиця. Господар з гасовим ліхтарем в руках по драбині провів хлопців на сіновал і повісив ліхтар на бантину біля отвору. Кинув через отвір униз худобі в ясла пару навильників сіна, побажав хлопцям доброї ночі і залишив музик. Ті почали вмощуватись, не роздягаючись, на розстелені рядна, старі кожухи та інше лахміття, розкидане поверх сіна. Не готувались до сну лише два друга – баритоніст Вітька Водоп'янов та Петро-трубач, який примкнув до хлопців у Витязівці. Вони захватили з собою, випросивши у куховарок, графинчик самогону, миску малосольних огірків в перемішку з іншими об’їдками і, вмостившись під ліхтарем на старій перині, продовжили вечерю. Мовчки наповнювали склянки горілкою і з тостом: «Ну…» - випивали… Славко заснув під акомпанемент високо значимого тосту «Ну…», а проснувся від потужного, з підсвистами, бульканням, стогоном, хропіння. А продукував цей «мистецький витвір» Петро. Хлопці після допитого графинчика тут же й попадали на краю сіновалу, біля отвору над худобою. Напевно, Петрове хропіння заважало спати і його напарнику Водоп'янову, який спросоння стусонув Петра ногою. Той покотився в бік отвору і Славко через сон побачив, як Петро, докотившись до краю сіновалу, гепнувся вниз лежачій телиці на спину. Та, з переляку бекнувши, підхватилася на ноги, рвонула налигач і розірвавши його, дременула з хліву. Петро, злетівши з телиці на поміст, вибрьохавшись у кізяках, втрапив якимсь чином до ясел із залишками сіна та там і продовжив свій сон, бо вже невдовзі з низу залунали переливи його «художнього храпу». Славко, який у напівсні спостерігав за цією пригодою, буркнув: «От мудаки,.. треба ж так налигатися» і також провалився у сон… …Проснулись хлопці від лементу, який вранці зчинив господар, виявивши відсутність телиці на своєму місці, а замість неї лежачого в яслах для сіна Петра. Всі потяглися поближче до отвору і побачили внизу таку картину: біля ясел стояв вимазаний з ніг до голови в кізяки Петро, а поруч господар кричав до нього: «Де телиця? Що ти зробив з нею, що вона відірвалась і втекла?». «Не знаю, - промимрив Петро, - а де я?». «О… ти був у ср… ці!», - вигукнув з горіща Вітька Макаренко. Всі зареготали. Тоді Славко коротко розповів господарю про нічну пригоду і той побіг шукати телицю, а хлопці почали повільно злазити із сіновалу та приводити себе в порядок. Вітька Водоп'янов випросив у господині старий одяг для свого друга Петра і повів того до річки відмиватись від «запашного мастила»… Десь через годину музик посадили снідати, адже скоро повинні сходитись гості і їх потрібно було зустрічати маршем. Хлопці поспіхом посідали за стіл, де вже парували повні миски з борщем. Петро після купання в осінній річці весь посинів і, діждавшись, коли йому подали в тремтячі руки повну по вінця склянку з горілкою, пафосно прорік: «А ж..ж..життя, х..хлопці, пр…пр…продовжується!», і висушив її, цокаючи зубами об скло… …Другий день весілля був у розпалі. Музики шкварили «карапет», тітка Хлівна, яка й тут «уродилася», витанцьовувала, приспівуючи: А девочка Рая впала із сарая, чого туди чорт поніс, моя дорогая, Впала із сарая, порвала одежу, Залишилися на ній чулки да сережки… Перед оркестром, посеред двору кружили у танці дівочі пари, та так, що їх широкі спідниці, розлітаючись, як парасольки, іноді досягали музик та бентежили хлопців. Але тільки не трубача Петра. Той сидів, хитаючись, на низенькому стільці з осоловілими беньками, а труба його, з якої ще автоматично вилітали звуки мелодії танцю, виписувала неймовірні кренделя у трьох площинах. І ось, в один з моментів, коли Петро трубою уперся майже в землю, його накрила широченна спідниця витанцьовуючої старшої дружки, дебелої дівки з пишними формами. І в цю ж мить холодний метал Петрової труби торкнувся оголеної ноги дівчини, та від несподіванки ойкнула і фицнула ногою, влучивши коліном якраз під око бідолашному Петрові, голова якого все ще перебувала під спідницею. Той гепнувся разом зі стільцем на землю. Барабанщик Вітя Різун, не упустивши можливості тьопнути калатушкою від барабана дружку по її широких сідницях, допоміг Петрові піднятися і посадив його подальше від танцюючих. Тим часом у постраждалого під оком забовванів добрячий синяк. А швидкий до слова Сошко Лобов тут же видав куплет на мотив відомої пісеньки: Чи і вам таке траплялось, Як Петру-музиці, Заліз дружці під спідницю – Получив по пиці. …Ближче до вечора, під кінець другого дня весілля, за оркестром прийшла відкрита вантажівка з лавами впоперек кузова. Хлопці з останніх сил ушкварили прощальну польку, подякували господарям, випили «на коня» і почвалали до автомобіля. Всі гості також висипали проводжати музик. Першими до кузова, де вже сиділо декілька гостей, заскочили молоді оркестранти. Далі посунули старші. Вітька Макаренко, будучи вже в кузові, тримав баса сліпого Андрія Григоровича, поки той, шукаючи можливість, забирався в автомобіль через борт. В цей час з двору вибігли дві куховарки з макітрами в руках, вигукуючи: «Хлопчики, ви ж не попробували вареничків з сиром. Візьміть хоч по одному. Ось тут вареники, а тут ряжанка», - підбігли до заднього борту. «А ми дорогою поїмо, сипте сюди», - бовкнув Вітька Макаренко і підставив жінкам широку горловину басу. Ті, не довго думаючи, вивернули в бас макітру з варениками і макітру з ряжанкою. Андрій Григорович, не відаючи нічого, на кінець-то, забрався в кузов і Макаренко вчепив сліпому на плечі його музичний інструмент, начинений варениками і ряжанкою. Машина, підганяючи хлопців, вже гурчала мотором. Славко, який внизу розраховувався за роботу з господарем, цих подій також не бачив. А тому, заскочивши в кузов останнім, з ходу, по традиції гаркнув до оркестрантів коротку команду грати: «Слов'яночка, три.., чотири»! Оркестр вже з машини востаннє гримнув, видаючи звуки прощального маршу, а ось з горловини басу замість звуків полетіли, під регіт публіки, обляпуючи присутніх навколо, вареники і ряжанка… Марш завершився реготом і самих музикантів, а також розлюченим ревінням сліпого: «Вітька, ти де, падлюка, уб'ю!», але за якусь мить і він приєднався до колективного сміху, а Сашко Лобов викрикнув: «О…Тепер у нас буде новий марш «Бризки ряжанки»… Вантажівка рушила… «До-по-ба-чен-ня»! – рознеслось над тихим плесом Мертвоводу… |
8 лютого 2018
|
| Закрити |
